Про мову і її проблеми (інтерв’ю з Іваном Ющуком)

Ми усі звикли до української мови, адже народжуємося і одразу чуємо її, вона оточує нас щодня, тому, здається, що немає більш природного явища, аніж мова, наша рідна мова. Але є на світі ті, хто її збагачує, вивчає, передає наступним поколінням, намагається розкрити пересічному читачу, слухачу її багатобарвність і неймовірну цінність. Ми називаємо таких людей філологами. В Україні є чимало знаних метрів науки філології, але усі вони старої доброї закалки, яка вже багато десятиліть готує нові кадри, що будуть нести СЛОВО далі. Сьогодні ім’я Івана Ющука, 76-річного професора відоме усім українцям, починаючи від шкільної парти і закінчуючи лавами університету. Він є автором більшості підручників з української мови, за якими ми навчаємось сьогодні. Навіть для тих, хто вже давно закінчив своє навчання він несе своє слово: уже чотири роки він веде передачу „Як ми говоримо” на радіо, де пояснює всі мовні помилки в щоденному спілкуванні.

Сьогодні у суспільстві з’явилась тенденція так званого нагнітання мовної проблеми. Засоби масової інформації, підхоплюючи цю тему несуть її у маси і роздувається куля неймовірних розмірів. Чи є ж насправді проблема мови в Україні, яка вона сьогоднішня українська мова і література ми запитали у найбільш авторитетного знавця мови професора Івана Ющука.

 

Чому в Україні спостерігається масове запозичення іноземних, в нашому випадку — англійських слів, які засмічують мову, а не збагачують її?

Запозичення були давно, з споконвіку. Чому?  А запозичення бувають тому, що до нас приходять різні нові товари, для яких ми ще не маємо назви, отже беремо слово з іншої мови. Поняття є різні, які ми ще не встигли, як кажуть, освоїти, от і даємо їм іноземну назву. Але є і така тенденція, що ці назви перекладають, адаптують до рідної мови, правда в Україні ця тенденція менш виражена. От, скажімо, довгий час у нас побутувало слово «процент». Латинське слово. Зараз ми вживаємо «відсоток» — це по морфемний переклад. Чи візьмемо слово «фотографія». Вже де-не-де пишуть «світлина». «Фото» — це «світло», а «графо» — «пишу». Отже «фотографія» дослівно перекладається як «написане світло». Власне кажучи, це не бажано, щоб були запозичення, бо вони бувають не завжди зрозумілі, а своє слово — воно простіше сприймається. Бачите, зараз  чому ми з англійської мови запозичуємо багато слів, то тому, що основну інформацію черпаємо через інтернет  з англійських текстів. Але усі ці запозичені слова з часом або будуть перекладені, або замінені якимись кращими, нашими словами.

— Що сьогодні відбувається з українською літературою? Занепад чи розквіт?

— Я не можу сказати, що є занепад, але й не можу сказати, що є абсолютний розквіт в даний момент. Проте наша українська література існує і дедалі набирає сили. Ось, наприклад, у Львові проводять конкурс «Коронація слова» і під тою маркою вже видали дуже багато творів. Іноді раптом виявляються такі люди, які ніби досі і не писали, але починають писати і можуть писати цікаві твори.

Останній твір, який я прочитав – це «Чорний ворон» Василя Шкляра. Книга написана гарною українською мовою, сам сюжет побудований так, що захоплює читача, ну і водночас — це історичний твір.

— Але зараз підлітки читають молодіжну літературу, а там багато ненормативної лексики використовують. Як Ви до цього ставитесь?

— Щодо ненормативної лексики – це є абсолютно  зайве. Ненормативну лексику можна почути в різних тусовках. Хай вона там собі і буде. А захаращувати літературу ненормативною лексикою, по-моєму, не потрібно. Власне кажучи, в українців завжди було негативне ставлення  до тої ненормативної лексики. Ви хоч раз на лекції почули, щоб якийсь викладач почав вживати ненормативну лексику, навіть тоді, коли студенти шумлять? Ненормативна лексика — це свідчення про низьку культуру людини, яка її вживає, і, навіть, не досить високу моральність.

Думають, що це по-більшості на заході вживають цю ненормативну лексику. Я не знаю,  бо, скажімо, я читаю сербську, хорватську літературу — вони теж орієнтуються на захід, інколи вони вживають такі похабні слова в літературі. Планується видати панораму сербської літератури 20-го століття, і коли я перебирав твори, таку літературу, з ненормативною лексикою, я відкидав, бо вона нічого не дає ні для душі, ні для пізнання. Отже я категорично проти цього.

— Що таке суржик і як з ним боротись?

— Суржик — це справа така, що вона незнищенна. Суржик завжди виникає тоді, коли стикаються дві чи більше культури. Також можна вважати суржиком різні діалекти. Звісно, для  загального використання це не зовсім нормальне явище, але природне. А от хто не має права вживати суржик, то це, насамперед, інтелігенція. Інтелігенція тим і має відрізнятися від звичайних людей, що у мові її немає суржику, мова повинна бути чиста, але знову ж таки, це не повинно бути абсолютно дистильована мова. От дехто думає — вжив слово, припустимо, «курити», а йому скажуть, що треба казати «палити». Ні, не можна так ставитися до мови, тому що мова рухлива, весь час розвивається, доповнюється. Є такі люди, так звані пуристи,  котрі  не можуть сприймати жодного слова, що, як кажуть, ввійшло з боку. Але головне, щоб ми розуміли одне одного. Я вам скажу, що суржик — це теж українська мова,  тільки вона дуже засмічена іншомовними словами.

— Чи є насправді в Україні мовна проблема, чи її роздули політики?

— Мовну проблему підіймають російськомовні політики, чиновники, які не здатні вивчити ще одну мову. В решті решт вони погано знають і російську мову, я вже не раз у цьому переконувався.

Будь яка держава повинна мати одну державну мову. Але шануватися повинні всі мови, які є, не тільки російська. Ми маємо шанувати і польську, і молдавську, і навіть було б добре, щоб десь у вузах, бодай би і в школах, вибірково якось, за бажанням, можна було б вивчати кримськотатарську, угорську мови, бо усі мови варті того, щоб їх вивчали і знали.

 Але держава може існувати, як єдиний організм лише тоді, коли у ній буде панувати єдина державна мова.

Річ у тім, що будь-які переклади, зокрема переклади законів, не будуть абсолютно тотожніми один одного. А раз тексти не тотожні, то це відкриває лазівки для того, щоб можна було по різному тлумачити один і той же закон, залежно від того, якою мовою він перекладений.

— Український студент сьогодні и студент вчорашній (скажімо років 7-10 тому), які відмінності і чи є прогрес у знаннях, цінностях тощо?

 — Серед студентів, і взагалі серед молоді, помічено великий-великий прогрес.  Розумієте, щодо загального розвитку, то наша молодь вже починає думати – думаюча молодь. Цьому сприяє Інтернет, телебачення. Щодо мови, то так би мовити, є різниця між писемною і усною мовою : усна мова багата, писемна — не завжди грамотна. Чому?  Бо коли я вчився, то я всі знання черпав із книг, я читав не тільки днями, а й вечорами і навіть інколи ночами.  В мене в пам’яті  залишилися образи цих слів, і коли я пишу, я не пригадую правило —  я бачу це слово, правильно бачу. Сучасна молодь, як правило, слів написаних не бачить,  бо сприймає  тільки на слух. Потім, багато інформації черпають з Інтернету, а грамотність там дуже  низька, тому що пише хто хоче і як хоче.

Але молодь духовно багатша і я бачу це по «Хвилі». Я ж веду цей альманах,  збираю всі твори, і я бачу, скільки талановитих дітей є серед нашої молоді. Те,  що пишуть для «хвили», часом так гарно навіть вже визнаний письменник не напише, не скаже так влучно,  як можуть вже сказати оці молоді студенти 1-3 курсу.  Так що скаржитись на молодь не можна,  молодь дедалі стає кращою і кращою і вона такою і буде, бо це наше майбутнє.

 

З ДОСЬЄ РЕДАКЦІЇ:

Народився Іван Ющук 1933 року на Волині в селі Черників. Після школи вступив до Львівського університету на факультет слов’янської філології. Далі його запросили в аспірантуру до Інституту літератури Академії наук у Києві. Відтоді майже півстоліття живе та викладає у столиці. Нині очолює кафедру слов’янської філології і загального мовознавства в Київському міжнародному університеті.

Днями до столичних книгарень надійшов «Збірник вправ з української мови» Івана Ющука. Він зорієнтований не на граматику, а на побудову зв’язного мовлення. Пан Ющук також сам пише художні твори та щороку видає альманах «хвиля» в якому публікує кращі роботи своїх студентів. Нині професор готує до друку «Збірник словенської літератури ХХ сторіччя». До слова, займається пан Ющук не лише методикою та викладанням мови, він також є автором понад 15 прозових перекладів, серед яких «Фортеця» сербсько-боснійського Меші Селімовича та «Слідами корабельного журналу» Міллівоя Матошеця. Пише і власні новели. Видав також науково-фантастичну повість «Троє на Місяці».

До написання підручників Іван Ющук підходить творчо, намагається вигадувати різні способи для засвоєння правил, на його лекціях мріють побувати чимало студентів-українознавців.

 

 

Діомідова Вероніка (юнкор журналу „СТІНА”)

 

Освіта і філантропія (причини занепаду освіти в Україні)

Ніхто з нас, радісно проголошуючи про незалежність і патріотизм промови не замислюється над тим, що ця незалежність є лише номінальним фактом суспільних лозунгів. Свобода розпочинається там, де є панування розуму і моральних цінностей в суспільстві. Що ж відбувається сьогодні? Достатньо просто проїхатися в київському метро, аби побачити наступну картину: молодики з пляшками пива в руках, з розставленими ногами вальяжно сидять під надписом: „Місця для пасажирів з дітьми, людей похилого віку і інвалідів”. Над ними мовчки нависають молоді і не дуже жінки, бабця притулившись до поручнів біля дверей з надією оглядає вагон… і тут встає жінка, пропонуючи їй сісти. Піднімаємося ескалатором наверх (станція немає значення), споглядаємо за обличчями людей, що піднімаються навпроти і бачимо: сірі змучені обличчя, злість, байдужість, брутальне лизання молодої парочки, ще одна парочка у чорних плащах з чорними нафарбованими нігтями і чимось схожим на меч за спиною, заробітчан у однакових куртках… Невже це і є моє суспільство, невже радісно блищать очі лише у тих, хто з пляшкою пива в руках вигукує непристойності в метро, намагаючись посмішити „друзів”? … підходжу до найближчої середньої школи, спостерігаю. Проходять невелички групи учнів, одні мат за матом розповідають історію про те, як вчора грали в комп’ютерні ігри і до якого рівня дійшли, другі про приколи з контакту і знову змучені життям обличчя, обличчя не дітей, а людей похилого віку в дитячому тілі. І пригадується мені фільм з Бредом Пітом про те, як народилася дитина в старому тілі і чим більше вона росла, тим більше молодшало тіло. Тут же ж відбувається все навпаки. Але чому?

Давайте повернемося трохи назад, до нашої з вами історії, яку чимало людей через невідомі причини намагається викреслити зі свого і чужого минулого.

З перших днів існування радянської держави комуністична партія розпочала роботу над формуванням нової людини – це стало головним завданням. Саме тому роботу над вихованням нової генерації розпочали з дітей, зі школи. З’явилися організації жовтенят, піонерів, комсомольців, які виховували і кували свої кадри, чітко слідуючи заданим курсом. Вже зі шкільної парти діти відповідали за свої вчинки, слова, батьків і родичів. Дисципліна і розвиток, праця і вічне змагання викували нове суспільство, якому не було аналогів у світі і, мабуть, вже не буде. Адже лише радянська людина могла безкоштовно без примусу відправитися на будівництво заводу, електростанції тощо у далекі простори Радянського союзу. Окрім зазначених організацій і самої комуністичної партії головним важелем впливу був кінематограф. Згадаймо фільми тих років: ані сексу, ані крові і стрілянини, чесність, патріотизм, принциповість і вірність ідеалам суспільства, а ще радість від кожного дня роботи для своєї Батьківщини і вічні пісні. Такий кінематограф зображав ідеальне щасливе життя радянської людини, яка жила не хлібом єдиним, в комуналках великими родинами, але раділа і збиралася разом, ходила на танці і кіно, і просто жила. Політика як поняття не існувало у цьому суспільстві і хто не ліз у ці не суспільні справи жив і працював на благо держави.

Криваве становлення Союзу і такий довгий шлях до будівництва радянського суспільства, в якому не було національної приналежності лише патріотизм загальної Батьківщини і поняття Людина з великої літери привело нас в 90-х роках до повного знищення чималих здобутків і не лише в економічному, але й в моральному плані. З розвалом Радянського союзу чимало героїв війни, праці, наукових і культурних діячів залишилися в минулому нікому не потрібним „сміттям”, яке необхідно забути і виключити із сьогодення. Пам’ятники і ідеали зникли мало не в одну ніч, і для більшості, хто народився і жив вічними ідеалами Радянської батьківщини в Новому світі місця не знайшлося. Пам’ятаю, як масово вивозили і спалювали з бібліотек книги партійних діячів, як горіли праці Маркса, Енгельса, Леніна тощо. Як ще не усвідомивши до кінця, що ж сталося насправді, я йшла додому в піонерському галстуку і як його зірвали з мене у дворі сусідські хлопці і почали допкати його ногами, а потім помочились на нього. Їх радісні обличчя від того, що вже не потрібно буде носити, чомусь за один день ставший ненависним галстук…

Ми знищили враз те, що будувалося 73 роки і не збудували натомість нічого. Це як зруйнувати свій старий будинок, не побудувавши нового. Так і протинялося суспільство всі 90-ті в хаосі і злочинних захопленнях колишніми партійцями привабливих земель і заводів. Сьогодні ці партійці називають себе бізнесменами і філантропами.

ХХІ століття принесло Україні чимало нових здобутків, але головним чином вони стосуються політичної сфери, а точніше, масової політизації суспільства і появи в світі нового явища, яке ми можемо назвати „політичними заробітчанами”. Ще одним явищем нашого життя стали появи різноманітних молодіжних організацій, засновниками яких є зарубіжні компанії, меценати, організації, а також декілька десятків організацій всеукраїнського масштабу, але політичного забарвлення. Ще й досі суспільство не усвідомило того, що майбутнє країни залежить від прийдешніх поколінь, а це покоління доволі сумнівне. Необхідно створити єдину державну організацію молоді, яка буде здатна побудувати роботу з різними за віком і соціальним статусом дітьми, організовуючи їх і направляючи на розбудову і любов до власної Батьківщини, на культуру і її підняття – все це дасть змогу забрати дітей з вулиці, організувати їм достойне дозвілля і тим самим виховати нову генерацію з моральними принципами і прагненням розбудови держави.

Але, ця необхідність так і ніколи не була озвучена публічно, адже вигода від ситуації, що склалася в Україні і світі приносить мільярдні здобутки. Вірно колись сказав стародавній мудрець: Велику державу неможливо завоювати, її можна лише розкласти внутрішньо. Саме так відбувається сьогодні.

Цікавим фактом і новиною став для нас 3-й круглий стіл в Давосі, організований українським бізнесменом і, як він себе називає – філантропом Віктором Пінчуком, який стосувався цього року  питань благодійності під назвою «HI-TEACH=Hi-tech+освіта+філантропія». Один із учасників круглого столу, президент Ізраїлю Шимон Перес заявив: «Навіщо дітям знати про битви Наполеона? Про це вони можуть прочитати в Інтернеті. А про те, як розвивати суспільство, не обертаючись на кліше минулого — саме про це мають говорити і думати вчителі і ми з вами».

Якщо знову обернутися назад (туди, куди пан Перес не радить обертатися) ми побачимо, що незнання робить суспільство більш піддатливим до впливів і насаджень чужої думки. Так було, коли церква нав’язувала правила жінкам, які довгий час сприймали чоловічий світ як Учителя закону Божого і лише після того, як стали читати самі зрозуміли усю нісенітницю так званих церковних правил і гріхів, які чомусь завжди падали на голови тих, хто не мав ані влади, ані капіталу. Незнання законів і своїх прав ще й досі заводить наше суспільство у середньовічні стосунки, де владний місцевий божок вказує усім і навіть органам влади, який може дозволити собі захопити будь-яку землю, організацію, безкарно обкласти когось штрафом…

На думку Шимона Переса, не варто перевантажувати молодих людей масою зайвих фактів. Навчальні заклади, на думку Президента Переса потребують реформування (і з цим ми можемо повністю погодитися):  «Сьогодні школи занадто заорганізовані, занадто бюрократизовані».

Також Шимон Перес вважає, що одним з найважливіших компонентів навчання є вивчення англійської мови на такому ж рівні, що і рідної у країнах світу, і робити це потрібно мало не з народження. Хоча, насильне насадження англійської мови – це вже не засади демократії, а хто сказав, що англійська має бути домінуючою мовою світу? Хіба німецькою не спілкуються чимало країн світу, а Франція і її колишні колонії не дали світові французький? А Російська імперія, яка свого часу переросла у Радянський союз, який був найбільшою державою світу і мову якого розуміють мало не усі східні держави Євразії? А Китай? Населення цієї країни у близькому майбутньому заполонить світ, адже чисельність їх зростає щодня…

Є ще одна дивовижна ідея зустрічі в Давосі – це ідея того, що філантропії має належати одна з ключових ролей у фінансуванні освітніх програм, а отже, хто платить, той музику замовляє..

„Об’єднання зусиль філантропів з досягненнями у сфері високих технологій може дати імпульс новій революції в сфері освіти і вплинути на розвиток сучасного світу в цілому”, – заявив бізнесмен і громадський діяч Віктор Пінчук, відкриваючи в Давосі Третій круглий стіл. – „Революція у сфері високих технологій уже повністю змінила наші уявлення про можливості доступу людей до знань та суттєво вплинула на світову економіку”, – зазначив він. „Зв’язавши революцію в інформаційно-комунікаційних технологіях з освітньою сферою, філантропи можуть досягти реальних змін і допомогти вирішити вічну проблему доступу та якості освіти в країнах, що розвиваються. Ефект буде вражаючим”, — заявив Пінчук, відкриваючи круглий стіл.

Радіючи від такої уваги мільйонерів і мільярдерів світу не потрібно поспішати, адже народна мудрість про безкоштовний сир у пастці для пацюків спрацьовує немов життєвий закон. Навіщо так звані філантропи витрачають на освіту чималі кошти? Для того аби диктувати умови при укладанні освітніх програм, тримати руку на пульсі виховання молоді мало не в усіх країнах світу і кувати те майбутнє, яке, згідно їх плану буде вигідним їм і їхньому капіталу. Єдиним порятунком нашої держави і способом оздоровлення суспільства є створення власної системи виховання молоді, яка зможе конкурувати із західними моделями обезцінення духовного життя. Централізоване управління не дозволить мілким організаціям зробити розкол. Основи для цього виховання свого часу поклав усіма знаний радянський педагог Антон Макаренко, чиї ідеї зробили революцію у процесі виховання. Ми не говоримо, що потрібно брати ідеї Макаренка у повному обсязі, але відділити зерно від плевели можна. Цікавими здобутками вирізняється український педагог Григорій Ващенко, який розробив чимало методів виховання молоді. Отож, синтез системи авторитарної педагогіки і теорії вільного виховання може дати нашому суспільству нові методи виховання. Хтось скаже, що система авторитарної педагогіки давно себе вичерпала, а тому необхідно використовувати лише вільний підхід до виховання. Але, шановний опонент забуває про те, що ми не закликаємо копіювати весь процес, а лише взяти ті позитивні риси, які є, фактично, у кожного метода. Не забуваймо, що не буває ідеальних теорій, завжди є в усьому свої плюси і мінуси, але ми не йдемо незвіданою лісовими хащами, ми йдемо по прокладеній дорозі і в наших силах зробити її більш досконалою, не руйнуючи старого покриття. Авторитарна педагогіка в своїй основі ґрунтується на авторитеті вчителя і батьків – і це є добре, адже повага до старших і гарний приклад може зробити дива, без цього організувати учня, особливо в школі важко. На сьогоднішній день авторитет вчителя втратив свої позиції, вчитель з людини досконалої перетворився на об’єкт насмішок і співчуття, адже єдиною розмовою про шкільні проблеми стала заробітна платня. Вчитель сьогодні може собі дозволити палити у публічних місцях, сісти з учнями за стіл і розпивати алкогольні напої, дозволити собі нецензурно висловлюватися і критикувати інших колег тощо. Для того аби повернути повагу до вчителя, суспільство має популяризувати цю професію, а також жорстко підходити до  кандидатів на посаду вчителя, для того, аби уникнути потрапляння в школи випадкових людей. Саме поняття „вчитель” на мові усіх народів світу є наставником, Людиною з великої літери, людиною, що вчить лише мудрості і вказує вірний шлях, людиною, що на прикладі свого життя показує істинність тих постулатів, які викладає.

І на закінчення, хотілося б сказати наступне: наше суспільство досягне свого розвитку лише тоді, коли в нього знову з’являться моральні цінності, а культура припинить бути модою, а стане нашим щоденним буттям – все це можливе лише за умови перебудови виховного процесу в школах, навчальних закладах і громадському житті.

З досьє редакції

Davos Philanthropic Roundtable – захід на тему благодійності, який організовує Фонд Віктора Пінчука. Проходить у дні Всесвітнього Економічного Форуму в Давосі з 2008 року. Темами дискусії в цьому році стали: шляхи розвитку освіти в 21 столітті, нові можливості, які відкривають у сфері освіти високі технології і роль світової філантропії в розширенні доступу до сучасної якісної освіти в усьому світі. У дискусії взяли участь Президент Ізраїлю Шимон Перес, співзасновник Bill & Melinda Gates Foundation Мелінда Гейтс, засновник Вікіпедії Джиммі Д. Вельс, засновник громадської асоціації „Ноутбук кожній дитині” Ніколас Негропонте, президент Intel Foundation Шеллі Ексью, український бізнесмен і громадський діяч Віктор Пінчук, Біл Клінтон, а також президент університету Нью-Йорка Джон Едвард Секстон, який став модератором дискусії. Серед учасників Круглого столу – були представники України, серед яких музикант і засновник благодійного фонду „Люди майбутнього” Святослав Вакарчук; громадський діяч та спортсмен Віталій Кличко, Президент компанії „Київстар” Ігор Литовченко, Генеральний директор Microsoft Україна Дмитро Шимків, співкеруючий партнер Horizon Capital, Президент та Головний виконавчий директор WNISEF Наталія Яресько та інші.

P.S. Деякі аспекти з життя і діяльності філантропів світу читайте в статті „Історія сучасного світу” №2-3 (2009) журналу „Стіна”.

Автор Муза Л.

Стаття опублікована в №1-2 (2010) Молодіжного журналу «Стіна»